Повертався я із села разом з дочкою та онуками Глібом і Настунею.
Їхали полями повз монолітні стіни соняха і кукурудзи, мов у тунелі, присипаючи дорожнім пилом і так запорошені уже передні шеренги врожаю. Потім виїхали на дорогу до свіжоскошеного пшеничного поля, де залишилась лише солома у валках.
Повіяло таким неповторним запахом свіжої пшеничної соломи, дитинством і теплотою. Згадалось, як босими ногами, приминаючи стерню, ми дітлахами гасали за м’ячем, а потім з розгону плигали в пахучу пшеничну копицю, яка пружно приймала маленьке тіло, ніби м’яка перина. Потім ставало тепло і спокійно, як у мами на руках. І цей запах пшеничного поля, хліба і спокою залишився у мене на все життя.
Зупинивши машину біля поля вивів онуків, посадив на маленьку копичку соломи, уквітчаною голубими волошками і сказав: “Нюхайте. Чим пахне солома? Ви потім ніколи не забудете цей запах. Цією соломою українці смалять кабанця і сало стає смачним і пахучим”.
Взявши жмут соломи в руку я підніс онуку Глібу і сказав:
— Нюхай. Чим пахне?
— Салом, — відповів онук.
Ми з дочкою аж присіли від сміху.
А Настуня в цей час збирала в жменьку волошки і ромашки, які може в майбутньому, стануть основою для її українських вишиванок.
А через декілька днів я приніс з базару шмат підчеревини з тоненькою, майже прозорою шкіркою, яка запаморочливо пахла димком пшеничної соломи. Я покликав онука і сказав:
— Глібусю, ану понюхай, чим пахне сало?
Той серйозно обнюхав і протяжно, але впевнено сказав: “Отією соломою”.
Отже генокод українця закладено і запущено в дію. Тепер онук ніколи не забуде хто він і звідкіля родом.
Петро Войт